Легенди Станиславова. Дядя Міша і Сталін

Своєрідним символом міста 1960-1970-х і багато людей старшого покоління добре його пам’ятають був  дядя Міша, який на стометрівці «вішав дітей». Насправді він їх, звісно, не вішав, а зважував, бо мав підлогові ваги.
Корінний франківець Володимир Кукуляк не лише добре знав дядю Мішу, а ще й вчився з його старшим сином Віктором у школі-інтернаті №1. Чоловік каже, що татусь однокласника був досить оригінальний дядечко. Він воював у Сталінграді, отримав важке поранення, мав сталеву пластину у голові та орден лави ІІІ ступеню.
Його повне ім’я — Михайло Гершкович Альтович. Був євреєм, але одружився з українкою. Робоче місце дяді Міші було на стометрівці. Раніше, де тепер радянський будинок із магазином «Філателія», стояла стара двоповерхова кам’яниця. Між нею і сусідньою будівлею ресторану «Київ» був проміжок, метр завширшки, який тягнувся вглибину. Там Дядя Міша влаштував собі коморку. Сам стояв на вулиці, зважував перехожих за дві копійки й за чотири копійки продавав шнурки. Звісно, так багато не заробиш, але дядя Міша добре знав, як поводитися з клієнтами.

Тоді у місті було повно грузинів. Вони торгували на ринку мандаринами та гранатами. І от щойно дядя Міша бачив вусаня у кепці-аеродромі, він енергійно закликав його зважитись. Після того ветеран запрошував клієнта до підсобки: «Можно вас на минуточку, я вам что-то покажу». Заінтригований горець заходив всередину, а там на стіні висів великий портрет Сталіна. Розчулений грузин давав йому п’ять рублів і зі словами «Здачи не надо» виходив на вулицю.
Цікаво, як дядя Міша відрізняв грузинів від азербайджанців, чеченців, дагестанців та інших представників малих народів Кавказу?

Дядя Мiша був "класним" мужиком. За пару рублiв "хабара" допомагав хто звертався до нього. Квиток на лiтак мiг купити в агенствi, коли в касi казали, що нема. Багото мiг.