Втрачений Івано-Франківськ. Як виглядала раніше вулиця Незалежності (фото)

У 1980-х на місці сучасної вулиці Мельника був довгий вузький пустир, що тягнувся між корпусами заводу «Промприлад» і старим цвинтарем. У дитинстві ми з друзями часто там гралися, оскільки мешкали неподалік. Особливо цікаво було гуляти, коли на пустирі рили траншеї для заміни комунікацій. Якось в одній із канав неподалік перехрестя з теперішньою Незалежності побачив цілий шар старої цегли. «Цікаво, які будинки тут стояли і що з ними сталося?», — подумалось тоді. Прийшов час відповісти на власне дитяче запитання.

 

Армійські склади за зеленим парканом

 

Вулиця Незалежності колись називалась Радянською і саме на ній виник новий радянський центр міста з великою площею, пам’ятником Леніна, готелем «Україна» і драмтеатром. Однак є ще люди, які добре пам’ятають вигляд цієї місцини, коли вона ще не була площею. У цій статті ми спробуємо відтворити автентичний вигляд кварталу між сучасними вулицями Бандери й Мельника, пише Репортер.

Почнемо зліва направо. На відео «Визволення Станіслава», знятому у липні 1944 року, бачимо колонну червоноармійців, які рухаються теперішню вулицею Незалежності. На перехресті з Бандери до кадру потрапив високий дерев’яний паркан. Цей паркан огороджував величезну територію навколо сучасного драмтеатру.

Директор музею «Герої Дніпра» Ярема Кваснюк розповів, що пізніше за ним містились продовольчі склади 38 армії, яка тоді дислокувалась у Станіславі. Всередині периметра стояли два довжелезних бараки, а по кутах — вартові вежі, на яких чатували озброєні солдати.

Архітектор Ігор Панчишин пригадує, як хлопцем у 1960-х роках перелазив через паркан і крав карбід з великих бідонів на подвір’ї. Склади простояли аж до початку 1970 років, коли їх перевели за місто, аби звільнити ділянку для будівництва драмтеатру. Той самий Панчишин заліз на дах готелю «Україна», який тоді будувався, і зробив фотографію площі. Праворуч видно склади (скоро їх знесуть), паркан уже розібраний.

 

 

Боксери у храмі

Одразу за складами стояла євангелістська кірха, побудована ще у 1885 році. В ній молились німці-протестанти, які мешкали поруч, через що дільниця називалась Німецькою колонією. За совітів у храмі зробили спортшколу, де тренувались боксери і борці. Завідував нею якійсь Гуральчик. Поруч облаштували великий спортивний майданчик із баскетбольними щитами. Кірха розташовувалась перед теперішнім пам’ятником Франку — навпроти вулиці Лепкого. Храм підірвали у 1971 році, бо поруч мали поставити пам’ятник Леніну.

А що було на місці готелю «Надія»? Старожил Володимир Баран згадує, що за Польщі там існував великий приватний сад з теплицями. Господар, якого називали «пан огороднік», вирощував декоративні дерева, а також квіти для сусіднього цвинтаря. Між садом і кірхою ішла вузенька алея до кладовища, на початку якої торгували свічками, лампадками і тими ж квітами. Ще там продавали надгробні пам’ятники і скульптури ангелів майстерні Антоняка, яка містилась через дорогу. Після війни уздовж проїжджої частини встановили лавочки, а вглибині ще довший час росли старі фруктові дерева, аж поки не почалось будівництво «України».

 

 

Далі по вулиці, приблизно у тому місці, де зараз заїзд до готелю, на високій колоні стояла статуя Ісуса Христа. Її у 1730 році встановив Юзеф Потоцький на честь порятунку Станиславова від чуми. Христос тримав у руці земну кулю, а на постаменті був викарбуваний латинський напис «Salvator mundi, salve nos!» (Спаситель світу, врятуй нас!). Після війни пам’ятник знищили совіти. У 1960-1970-х роках за статуєю розташовувався дитячий майданчик, де гралися малюки з сусідньої хрущовки.

 

 

Тут творили й пили художники

А зараз поглянемо на стару листівку, що пройшла пошту в 1902 році. На ній зображена панорама вулиці Сапєжинської (Незалежності) — саме та ділянка, що нас цікавить. За колонною Спасителя бачимо білу хатинку з мансардою та ґанком, прикрашеним колонами. Вона споруджувалась як житловий будинок, але у 1940 році більшовики відкрили в ній артіль «Радянське мистецтво».

 

 

Згадує Володимир Баран: «Там зібрався весь цвіт творчої інтелігенції Станиславова — українські художники Михайло Зорій, Ярослав Лукавецький, Осип Сорохтей, мій батько Лев Баран, чех Еміль Дубрава, поляк Свьонтек, із незавершеною освітою архітектора, єврей Урбан, який пізніше загинув у гетто. Майстри пензля сотнями писали портрети Леніна і Сталіна. Також розмальовували комуністичними лозунгами транспаранти, які потім «трудящі» тягали туди-сюди на демонстраціях. У подвір’ї стояла прибудова, де містився скульптурний цех, в якому виготовляли бюсти вождів. Потім їх можна було бачити у вестибюлях усіх державних закладів міста й області. Якщо не помиляюсь, серед скульпторів працював хтось із родини Серафіні — італійців, що заробили величезні статки на будівельному бізнесі у міжвоєнному Станиславові. Керував артіллю польський комуніст Косак, який жив у мансарді і пив зранку до вечора.

Після війни у будиночку певний час існувала контора кінофікації. Хатинку завалили десь наприкінці п’ятдесятих, бо поруч мали споруджувати новий житловий квартал».